Якщо вдатися до пошуків найсвіжіших повідомлень, пов’язаних з іменем восьмого митрополита Української Греко-Католицької церкви Андрея Шептицького, то останнє з них буде таким:

 „Зараз успішно триває процес беатифікації Андрея Шептицького”.

 Навряд чи використання слова „успішно” є коректним у даному контексті. Мова йде про те, що спеціальна богословська комісія вирішує у Ватикані, чи буде зарахований Андрей Шептицький до лику блаженних. Це і є беатифікація, котра традиційно розглядається як певний етап на шляху до канонізації – проголошення святим. Для останнього акту потрібні підтверджені свідками дива – приміром, чудесні зцілення, що траплялись з людьми, коли ті молилися „кандидату” у святі абощо...

 Та справжнім дивом було б, якби тут, на батьківщині – на тлі масової об’яви героїв, народжених президентськими указами – належна шана віддавалась би тим, хто на це дійсно заслуговує. Між тим увага до постатей, якими могла б пишатися Україна, затьмарена безкінечними переліками „заслужених” діячів та невідомо звідкіль взятих „патріотів”, пролобійованих у видатні особистості та орденоносці близькими до влади колами.

 Почилими святими Україна надто не переймається. А от живі грішники перегодовані почестями своєї держави до повної втрати смаку.

 Що ж стосується митрополита Андрея, то зневагу до нього не перекреслюють ані художні екзерсиси львівських кінематографістів (у Львові нині знімається фільм „Владика Андрей”), ані засвідчення добрих справ, які творив митрополит, надані достовірними джерелами (два роки тому колишній міністр іноземних справ Польщі Адам Ротфельд розповідав під час відвідин Львівщини, як його – на тоді трирічного хлопчика – переховував під час війни Андрей Шептицький). 

 Дискусія про те, був Шептицький „хорошим” чи „поганим”, тобто співпрацював з фашистами чи рятував євреїв, і досі підтримується цілковито штучним чином. Втім, нічого дивного у цьому немає, враховуючи, що йдеться про країну, де так само жваво сперечаються про роль УПА, про (не)потрібність української мови, де підвалини державності розмиваються зсередини, а історія внесків у нашу незалежність навіть не те, що переписується щодня – вона де-факто й не існує взагалі.

 В таких умовах складно обстоювати бодай якусь тезу, тим паче тоді, коли прихильники легкотравного і поверхового бачення подій апелюють до фрази з митрополичого послання Шептицького від 1 липня 1941-го року, яка звучить дослівно так: „Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за освобождення від ворога”. І цим, мовляв, усе сказано – адже радість Шептицького з приводу навали „побідноносної” німецької армії недвозначно виявляє в ньому антипода усього прогресивного людства, що боролось з фашизмом.
 От тільки чому тоді ніхто в усій Європі не виступав так послідовно і рішуче проти фашизму, як це незабаром після липня 1941-го робитиме Андрей Шептицький? Саме Шептицький – єдиний з усіх отців церкви – звертався з протестами проти знищення єврейського населення Галичини до райхсфюрера СС Гіммлера. Саме митрополит УГКЦ вимагав від шефа гестапо припинити терор в Україні. Саме Шептицький був автором листа до Папи Римського Пія ХІІ – знаменитого послання „Не убий!” – в якому засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів та виконавців подібних злочинів. Така сміливість владики Андрея була безпрецедентною. Вона обернулась для нього, зокрема, обшуками окупантів у львівському соборі Святого Юра, під час яких німці розкривали навіть труни покійників.
 Чому тоді – повторимо питання! – саме за згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції? Шептицький разом з родиною урятував від смерті близько 300 єврейських дітей (його сестра Йосифа у 1946 році буде ув’язнена радянським режимом, а за рік по тому заарештують і брата Шептицького Климента). При цьому, як свідчать історичні дані, митрополит Андрей свою місію рятівника тримав у таємниці навіть від греко-католицького духовенства – і не лише через високі морально-етичні вимоги до власної діяльності, не сумісні з вихвалянням шляхетним чином абощо. Секретності вимагали обставини, адже навіть частина священиків не була цілковито позбавленої антисемітизму. (Відтак пізніше з великою повагою і вдячністю про Андрея Шептицького відгукнеться хіба що рабин Давид Кагане у „Щоденнику львівського гетто”).
 На подібні запитання вичерпні відповіді дає, зокрема, в’язень сумління брежнєвської доби Мирослав Маринович. На львівській науковій конференції, що проходила 2005-го року, Маринович у своїй блискучій доповіді розвиватиме тезу про те, що ХХ століття, протягом якого у смертельному двобої зчепилися два небачені доти монстри – Гітлер і Сталін, „розмагнітило” традиційні полюси добра і зла. Світ перестав бути біполярним, з чітким поділом на чорне і біле. Відтак особистою драмою Андрея Шептицького і „фатумом його життя” „були відчайдушні пошуки найменшого зла”.
 Ще у 1933-му році, під час Голодомору, Шептицький визначатиме радянську владу як „оперту на несправедливості, обман, безбожництво та деправацію людоїдну систему”, яка „довела багатий недавно край до повної руїни”. Тим часом зі Сходу на Галичину приходитимуть звістки дедалі страшніші, тож у 1936-му митрополит напише свою засадничу працю „Осторога перед загрозою комунізму”, в якій буде зазначене наступне: „Большевизм перетворюється на релігію, на якусь матеріалістичну поганську релігію, що Леніна і йому подібних вважає неначе пів-богами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, знищення селянства і доведення усього народу до крайньої нужди вважає принципами свого панування...”.
 Відтак для Шептицького ще до початку Другої Світової війни комуністичний режим, який запанував на значній частині української території, набув рис абсолютного зла. Дуже скоро на аналогічну оцінку в його очах заслуговуватиме і правляча система Німеччини. Вона – писатиме митрополит у згаданому вище листі до Папи Пія ХІІ – „становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути ніщо інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії”.       
 Проте війни – і Друга Світова зокрема – давно завершились, однак ярлик „колаборанта”, ба навіть „посібника німецько-фашистських окупантів” залишається на Андреєві Шептицькому. Що це? Політична і людська тупість чи продумана руйнація так і не вивершеної остаточно української державності?
 Мирослав Маринович, приміром, вважає, що справа – глибше, і сіль того, що відбувається, – у повоєнній системі колективної безпеки. „Падіння берлінської стіни, внаслідок якого чимало тодішніх ідеологічних дзеркал розсипалося на друзки, ознаменувало початок вивільнення Європи. Статус-кво, що якийсь час оберігав Європу, сьогодні щораз більше оберігає самого себе. Постать Шептицького і тут є знаковою, бо вона якраз сигналізує про можливість формування такої світоглядної площини, в якій двоголовість зла знайде своє несуперечливе концептуальне пояснення”, – підкреслює він.
 Та поки світ доростає до нового погляду на добро і зло та ті личини, котрі вбирають ці категорії, Андрей Шептицький – духовний лідер однієї з українських релігійних громад, що протягом 44 років посідав митрополичий престол – є не досить грунтовно вивченою, зате добряче упослідженою постаттю.
 „Я в кожній праці і в кожнім слові шукаю лише добра народу...”, – писав Андрей Шептицький. Добро не буває марним і не проходить непоміченим. Хіба що паростки його тимчасово затуляє пишно розквітлий бур’ян...
          Наталія ЛЕБІДЬ.